Починаючи з 24-го лютого, життя кожного українця перетворились на пекельні будні, де замість сонця в небі видніються лише ракети ворога, що нищать українські міста. Рятують життя та відважно борються за захист населення не тільки військові ЗСУ, а й лікарі. Вони оперують під бомбуваннями, зносять поранених на своїх плечах та ночують у лікарнях кожного дня запеклих боїв в Україні.
Марія Лозюк (завідувачка педіатричним відділенням, лікарка-педіатр-неонатолог, «Клініка Мануфактура» , с. Ходосівка)
Як тільки почалась війна, я приїхала на роботу і в результаті залишилась тут жити. Клініка знаходиться в умовно безпечній зоні під Києвом, тож багато хто з лікарів зробив так само і навіть перевіз сюди свої сім’ї. Тепер у нас свій маленький гуртожиток прямо на робочому місці.Звісно, персоналу не вистачає, бо хтось виїхав, хтось фізично не може дістатися на роботу. З дитячого відділення, наприклад, працюю лише я, і так само в багатьох підрозділах. Тож підстраховуємо тими силами один одного, які є, і вчимося виконувати роботу, якої не робили в мирний час.Деякі члени родин лікарів також допомагають: хтось працює на кухні, хтось відповідає на дзвінки, хтось допомагає медсестрам.Зараз лікарня оснащена майже всім необхідним. Розхідні матеріали і медикаменти поки є. Також нам допомагають волонтери, якщо потрібно щось дістати. Намагаємось не використовувати зайвого і приймати дійсно тих, кому потрібна допомога.Пацієнтів не стало більше. Є екстренні операції, пологи, амбулаторний прийом, стаціонарні хворі.Щодо мого педіатричного прийому — звісно не має планових візитів, але є багато дітей з гострими захворюваннями. Після стресу, переїздів, ночівель у підвалах, проживання по 10-15 чоловік в одному будинку діти почали хворіти і звертаються за допомогою.Є проблеми з медикаментами в аптеках, тож лікування призначаємо з того, що є, а вибір невеликий. Складніше працювати психологічно — перші 5-10 хвилин прийому відчуваю себе психологом, адже пацієнтам хочеться поділитись своїми переживаннями стосовно війни і розповісти, як вони опинились тут і де жили раніше.Хтось не знає, чи варто кудись переїздити, запитують порад, але порадити я їм з цього приводу нічого не можу. Сама залишаюсь тут, в клініці на невідомий термін, це теж важко психологічно.Багато людей панікують і іноді до них важко достукатись. Вночі надаємо допомогу телефону, адже є комендантський час і пересуватись в пізній час — небезпечно.Спати зараз вдається. Це важко назвати повноцінним сном, та все ж. Було важче перші декілька днів, адже постійно було відчуття, що потрібно буде збиратись і йти в укриття, всі сторонні звуки сприймались дуже емоційно, плюс є нічні дзвінки, ургентні ситуації, ми на чергуванні цілодобово і без жодного вихідного з початку війни. Але люди до всього звикають. Звикли й ми.
Віталій Демідов (дитячий хірург, «Охматдит», відділення хірургії новонароджених)
Працюємо у попередньому режимі. Приймаємо всіх хворих, включаючи поранених як дітей, так і дорослих.Лікарня всім необхідним на цей час забезпечена.Людей стало менше, бо зараз багатьох евакуюють в інші країни. Ми готуємося до прийому поранених.Наразі більшість з тих, хто прибуває в лікарні, — це пацієнти з пораненнями.Щодо відпочинку, то поки що обставини дозволяють іноді відпочивати.
Тарас Білий (лікар-інтерн за спеціальністю хірургія, КНП «Васильківська БЛІЛ» ВМР)
Весь персонал нашої лікарні, починаючи з санітарки до лікаря, — всі залучені у наданні медичної допомоги, всі надають максимальну допомогу, на яку спроможні. Наш дух і сили тримає патріотизм.У цей непростий час адміністрація лікарні намагається знайти всі необхідні медикаменти, харчування, воду. Станом на сьогодні вся логістика працює. Дуже допомагають і волонтери, які активно включаються в роботу. Зараз у нас виходить надати максимально кваліфіковану, спеціалізовану медичну допомогу.Серед пацієнтів і військові, які потрапляють під обстріли окупантів, і цивільні, які зазнають ушкоджень внаслідок артилерійських обстрілів і не тільки.Працювати в таких умовах звичайно непросто, але якщо є хоч якийсь вільний час, то намагаємося трохи відпочивати. Ми готові надавати максимум медичної допомоги всім, хто цього потребує. І робити все, що від нас залежить.
Альона Клименко (лікарка анестезіолог-реаніматолог, Київська міська клінічна лікарня №1)
Кардинально робота не змінилася. Лише в перші дні війни були пацієнти з вогнепальним пораненням, зараз вже менше. Я працюю в лікарні на лівому березі Києва, тут ситуація відносно спокійна, тому виклики майже не змінилися, роботи стало навіть менше. Можу пов’язати це з від’їздом багатьох людей за кордон чи на захід країни.Вдається відпочивати. Персоналу у нас поки вистачає, ліків також, дуже допомагають волонтери. Співробітники, які не з Києва та не можуть повернутися додому, живуть на станції швидкої допомоги з першого дня війни.
Джерело — elle.ua
0
